На початку ХХ століття пані Ель Діксон була одружена і не мала досвіду приготування їжі. Вона часто різала собі руки або горіла на кухні. Ель Діксон працював у компанії, що виробляє хірургічні бинти, і незабаром він зможе вміло бинтувати свою дружину. Він думав, що якщо є якась пов'язка, коли дружина травмована і ніхто не може допомогти, було б чудово, якби вона могла бинтувати себе.
Тому він почав експериментувати. Він вважав, що якщо марлю та бинт зробити разом, він зможе використати одну руку, щоб перев’язати рану. Він взяв шматок марлі і поклав його на стіл, наніс на нього клей, потім склав іншу марлю в марлеву прокладку і поклав її посередині бинта. Але є проблема. Віскоза, що використовується для такого виду пов’язки, висохне, якщо тривалий час перебувати на повітрі. Діксон спробував багато різних тканин, щоб прикрити стрічку, сподіваючись знайти матеріал, який не буде важко видалити, коли це буде потрібно. Пізніше він виявив, що існує різновид грубої марлі, яка добре справляється з цим завданням. Після вдосконалення компанії&його можна широко використовувати.